Отчеты

Написал: Milla

Йорданія на велосипедах без велосипедів, або антикризове управління в туризмі. Ч

2008-03-04

Частина перша.

Йорданія на велосипедах без велосипедів, або антикризове управління в туризмі.

День 1. Що робити? Купили ми квитки до Амману ще на початку серпня і весь час до 11 жовтня включно (і в цей день особливо гостро) думали: їхати чи, все ж таки ні… Маленькі навіть не уявляють, що їх чекає, так само як і не уявляли їхні батьки, що дітей, що їх самих чекає… Та все ж настало 11 жовтня… Вирішили: треба їхати, відвезли хлопчиків до бабусі, там саме в гостях був восьмилітній сусіда, що не могло не зацікавити двійняток: «новий об’єкт, цікаво, що собою являє, як грається, який голос?!». Це вони і пішли досліджувати відразу ж. Побачивши, які хлопці зайняті і абсолютно не звертають на батьків уваги, даємо останні цу бабусі і не відводячи очей з малих, закриваємо двері… Далі повертаємося за речами, запакованими в дві великі коробки велосипедами (Віталік переживав, щоб раптом нічого не зламалося в польоті, - адже кататися на цих велосипедах чистих 2 тижні по чужій країні…),

замовляємо таксі і їдемо в аеропорт. Там, не послухавши порад знайомого (залишити ручні речі десь подалі від контрольного пункту), зважують наші речі і повідомляють про необхідність сплати 20 понаднормових кг (по 4,5 у.о. за кожен). Все ж не були б це ми, якби не зменшили цю понад норму (загальна вага - понад 50 кг з ручним багажем) до 17 кг (випили і з’їли залишене на перший час в Аммані (оскільки приїжджали пізно ввечері) і звичайно довелося, фінансово-математично обґрунтовуючи логічність, домовлятися з працівниками авіакомпанії, бо ті не хотіли зменшувати вагу понад норми. І ось ми вже в залі очікування. Якраз з Іспанії прилетіти мав наш друг, все сподівалися, що пересіктися вдасться, та рейс його затримали… наш теж, але ж нас вчасно про це не повідомили, от і пройшли митний контроль… В літаку, крім гарненьких стюардес, працювало два симпатичних стюарда і, що ще приємніше для мене, давня знайома моєї тьоті, стюардеси в минулому, обмінялися компліментами і сіли на наші, звичайно ж біля вікна, місця. Все сплановано, продумано, маршрут розписаний: Амман, замки пустелі, Гадара, Пелла, Аджлун, Джераш, Мадаба, гора Небо, Карак, заповідник Дана, Шобак, Петра, Ваді Рам, Акаба, південний пляж, печера Лота, Мертве море, заповідник Муджіб, Віфанія (місце хрещення Ісуса), Амман. Ночувати планували, як правило в палатках, для цього взяли все необхідне. Сиділи в літаку і насолоджувалися відпочинком, який тільки-тільки-но почався, і попереду ще стільки нового, а вже зараз так чудово все складається. Правда в літаку познайомилися з жінкою, яка зараз проживає в Аммані і часто літає до рідних додому в Київ, так вона розказувала, яка ж велика кількість людей жаліється на Середземноморські авіалінії: втрачений багаж, затримку видачі багажу на 4-12 годин, обмаль томатного соку (ніколи не вистачає на всіх пасажирів)(і в цьому ми-таки зразу ж переконалися), але слухали її з деякою ммм, якби це сказати…жінка дещо нервувала, розказуючи про все це, і ми вирішили, певно це просто надто прискіплива мадам… Ось ми прилетіли о 23:30 до аеропорту королеви Алії, купили візи, пройшли всі необхідні формальності і почали чекати на наш багаж, чекали довгенько, а коли зрозуміли, що крім велосипедних рюкзаків (абсолютно незручних для іншого переносу, окрім як на велосипедах) ми нічого сьогодні не отримаємо, пішли в багажне відділення, попросили про допомогу. Чемний хлопчик зайнявся вирішувати нашу справу, правда так і не вирішив, попросив, щоб ми передзвонили о 10 ранку, тоді він нам скаже, чи є вони взагалі в амманському аеропорту. Тааак, цього вже ми не очікували, але з надією, що все вирішиться вранці, сіли на маршрутку і поїхали в готель (готель ми попросили по дорозі знайти водія). Водій знайшов, проте ціна мене не влаштувала (25 ЙД) (1ЙД – 7 грн), поруч знаходився інший готель з 15 ЙД за ніч, там ми і заночували.
День 2. Головне: без паніки! Вранці передзвонили і почули: «Ваші велосипеди залишилися в Києві!». Грім серед чистого ранкового йорданського неба! Що робити? Як бути далі? Як планувати подорож далі? Коли повернуть велосипеди? Що нам цей час «очікування» робити? І яким довгим це очікування буде? Це якраз була п’ятниця, вихідний у мусульман, та ще й Рамадан!!! А у них п’ятниця, та ще й таке свято, це святе! Моїм рішенням було відправитися до посольства, на що мій чоловік категорично заявив: «Ну що ти, Міла, нас в посольстві не зрозуміють! Подумають, що якісь пришелепкуваті» і т.д. Я була непохитна: «Це українське посольство і ми – українці, ким посольство має займатися, як не нами?! Я знаю цю систему з середини, вони нам допоможуть!» і «Не хочеш, я поїду сама!». Чоловік не ризикнув мене саму відпустити та й робити немає чого йому, дізналися за допомогою адміністратора готелю «арабську» адресу (записали нам їхніми крючочками на папері), зловили таксі і почалося… «араби є араби», - цю фразу ми ще не раз за два тижні скажемо!!! На арабській мові було записано адресу, але шукав цей таксист її ой як довго, запитував «де це?» ще більше, кудись дзвонив. Ми згадали, як в Каїрі сіли в таксі, пояснили куди їхати, водій підтвердив головою, що все зрозумів і чкурнув кудись… добре, що я дещо орієнтуюсь в Каїрі, питаю: «Куди везеш, хлопче?», а він тільки посміхається…, «Ти англійську знаєш?», а він посміхається… «Тааак, все зрозуміло», правда слово «стоп», сказане декілька разів, він зрозумів, знайшли іншого араба, пояснили інглишом, таки доїхали в місце призначення. А тут ніхто не знав: де це, як це, і що це взагалі таке. Довгенько ми поїздили, намагався нас висадити десь в «не тому місці», але я була непохитна: «Раз взяв нас, розбирайся». І ось ми проїжджаємо якоюсь дорогою і я помічаю десь в далині жовто-блакитний стяг… в мене був стан, наближений до оргазму, я, чесно, вже не пам’ятаю коли так раділа, побачивши свій коханий рідний гарний чарівний і т.д. прапор! Ми приїхали! Таксист вимагає, не просить, 5 динарів, на лічильнику не дотягується й до 3 (21 грн.). Ремарка: в Україні півтори години катання на таксі коштує значно дорожче. На радощах і щоб не влаштовувати сцен з’ясовування стосунків перед посольством даємо йому 5 динарів. Дзвонимо в посольство, гукаємо…мовчання, невже і в них вихідний, поліцейський-охоронець повідомляє, що-таки вихідний, але я бачила, що хтось заходив… Кричу: «Я – українка, мені потрібна ваша допомога!». Виходить симпатичний чоловік, після чергових питань «що» і «як», нас запрошують до будівлі. Там ми вже знайомився з радником посла, паном Володимиром Плачиндою, який взяв у нас всю необхідну інформацію, пообіцяв допомогти в цьому питанні і особисто повідомити про ситуацію послу, дав їхні телефони, запропонував допомогу в плані транспорту: відвіз нас в супермаркет, а потім і в центр, до Цитаделі і Римського амфітеатру. Мені в цій ситуації дуже сподобався власний чоловік: він розквіт, плечі вирівняв, посміхатися почав вперше за останній ранок, а що цікавіше, так гарно щебетав українською мовою з радником… коротше, він мене поцілував потім і подякував, що я його не послухала. Тепер, розгулюючи по Амману, смакуючи смачнючими фрешами, ми, принаймні, знали, що нам робити в наступні 3-4 дні, в цей термін ми домовилися здзвонитися.

Придбали стартовий пакет місцевої мобільної компанії (директор магазину, гарний чоловік, пізніше нас відвіз до готелю, просто так, із чемності). Купили рюкзак для Віталіка, переклали необхідні речі з велорюкзаків в нього і в маленький рюкзак, яким запаслися ще в Києві, залишили речі в готелі, в адміністрації і, вирішивши, що в Рамадан, коли більшість магазинів та інших публічних місць закрито, розумно було б поїхати прямо до Акаби на басі. 4,5 години їхати, - і ти на морі, після сьогоднішнього насиченого подіями і спілкуванням дня, море – це те, чого нам хотілося найбільше. Та й у разі «прильоту» наших велів ми будемо рухатися на північ, розглядаючи видатні місця, і в той день, коли велосипеди надійдуть, ми сядемо в бас і поїдемо в Амман. Все просто. Сіли в бас (9 динарів за двох) і поїхали… В басі можна палити, араби без упину випалювали одну цигарку за іншою, що нам не подобалося, але що поробиш, нічого… скоро буде МОРЕ! Включили арабську комедію, Віталік її до сих пір забути не може… Якщо цікаво чому, запитаєте в нього… Приїхали в Акабу в 9 годин вечора, взяли в кафе автостанції два резинових гамбургери, і, за порадою водія цього ж таки басу, пішли шукати готель, як він сказав, за 10 динарів. Температура повітря – 32 градуси. Аж зась, немає таких цін, Рамадан бо! Ціни від 20 і вище, межі немає. Персонал нечемний. Чому? Бо араби і свято сьогодні, все одно клієнтів знайдуть. Втома відчувалася, англійський далеко не всі знають, все доводилося пояснювати по декілька разів, мої груди (пардон за подробиці) жахливо боліли (я годую дітей до сих пір). А 10 динарів знайти і не вдавалося. Погодилися за 20. Зайшли в кімнату, а там таке жахіття, що мені безкоштовно не хотілося ночувати… Була палатка в нас, і ми, зібравши всю силу волі в кулак, відправилися на пошук таксі, яке відвезе нас на південний пляж Акаби, де ми і зупинимося. І тут одне за іншим таксі погоджує нас везти, але не знає англійської, не знає куди везти. Основний тягар спілкування лягав на мої плечі, через англійську мову, і мені араби вже встигли набриднути, а тут ще й коли не найгостріші властивості розуму місцевих мешканців заставляють мене повторювати те, що мені потрібно по багато разів… жах. Я прошу чергового таксиста зупинити машину, ми вийдемо і знайдемо собі інше таксі, він не погоджується і відвозить до продавця сувенірів, він, напевно, знає англійську. Так і вийшло: він знає, і не просто знає, захотів допомогти нам знайти місце для ночівлі недороге. Витратили ми чимало часу в його лавці, та недаремно: він знайшов нам квартиру трьохкімнатну з великим залом, кухнею, туалетом, душем, ванною, кондиціонером за 10 динарів.

Ще й відвіз туди нас сам. Правда ми не сиділи біля нього весь час, пішли гуляти нічною Акабою, зайшли повечеряти в місцевий Макдональдс. Арабів в місті просто величезна кількість: в них після Рамадану 3 вихідних, ось вони всі приїхали на море. Правда, купатися більшість з них не вміє, от і ходять, тільки в воді, а жінки ще й в одязі тільки ніжки злегка мочать.
День 3. Акаба та її південні пляжі. На ранок, чудово виспавшись, поснідавши в квартирі (ми брали з собою рис, до рису і т.д.), пішли оглядати Акабу, саме місто, церкви, мечеті, форт.

Все подобалося, полежали відпочили в тіні форту,

температура повітря 42 градуси, купили фруктів і гайда купатися на коралові пляжі. Поліцейський допоміг зловити таксі, пояснити куди і скільки готові платити. Вчорашній наш помічник сказав, що дорога туди коштує в таксі в свято не більше 4 динарів, це те, що захочуть взяти з туристів. Ось ми сіли, спокійні, що поїдемо на пляж «Японський сад» за 4 динари. По дорозі купили пальне (1,5 літри аж за 0,7 динара, вистачило на 2 тижні, ще й залишилося). Приїхали не туди, правда про це ми дізналися пізніше, хоча аж надто принципової різниці між ланцюгами південних акабських пляжів там немає, і водій захотів 10 динарів. Ми платити відмовилися, сперечалися поки не домовилися – 5 динарів. Спочатку ми, не звиклі до святкових, і взагалі арабських, цін, скидували в ціні не значно, та пізніше, освоїлися. Море шикарнюче, так красиво, так вражаюче! В мене не було такого захоплення ні в підводному Шармі, ні в Хургаді. Оскільки речі залишилися на берегу, купалися по черзі, правда відчуття, що хтось може щось вкрасти, яке ми привезли з України, швидко розсіялося, в Йорданії з цим абсолютний спокій. Та одна я купалася не довго, поруч плавав араб, який взяв мене за руку і ми разом попливли дивитися щось… це було варто того, навряд чи сама я туди попливла б, а сподобалося. Хлопець знав інглиш, порадив зупинитися в готелі «Дюне», говорив, що ціни там низькі, за 5 динарів можна зняти номер. Ми з Віталіком вирішили, що це файно за таку ціну мати душ… Я залишилася на березі «відпочити від спілкування з арабами», а Віталік пішов «практикувати англійську» в готель. Прийшов, повідомив, що ціна на палатку на території готелю 19 динарів, а номер дорожче, а от поїсти рибки ми можемо там недорого, не знаю де мій чоловік знайшов невисокі ціни, але все ж вирішили там повечеряти, а ночувати в палатці на березі моря. Та нам ніяк не давав спокою господар цього готелю+ресторану, все крутився поруч, давав знижку на його палатку (за 15 динарів, потім 10, потім 5). Але ми вирішили, що комфортніше буде в нашій палатці, та й безкоштовно. Він постійно забирав у мене меню і вів показати то номер, то майданчик для відпочинку, то чайний майданчик, я поверталася, знову брала меню і думала, що ж таки замовити і наїстися, з порадою того господаря ми таки визначилися з їжею: тунець і якийсь там салат. Скажу зразу, це була найгірша наша вечеря, ми нічого з того не доїли, хоча були голодні, навіть відчули, що можемо мати проблеми зі шлунком, вирішили прийняти, про всяк випадок, смєкту, підходить господар забирає в мене стакан, каже, що це не мій, тому він вирішить, що мені туди налити, і наливає пиво «Петра», пиво не сподобалося, гірке надто, та потім, випивши ліки, ми пішли на пляж, він нам заливав, що на пляжі ми заплатимо 8 динарів, а в нього тільки 5, а завтра він нам зробить екскурсію в Ваді Рам, вона коштує 45 динарів на одного, але шляхом довгого торгування він сказав зробить по 25, бо крім нас будуть ще англійці-французи, тільки нікому не розказуйте ціну… Сказали, що завтра прийдемо і дамо відповідь. Ввечері я знайомлюся з Алі, хлопець знав гарно англійську, з Палестини, працює на ювелірному заводі, він нам інколи допомагав з арабською мовою по телефону, але все по черзі. Алі говорить, що для Ваді Рама 25 динарів – це дорого, і на пляжі можна ставати абсолютно безкоштовно, це пляж громадський. Ми і так про Па’ДЮН’ського (як ми його прозвали пізніше) господаря вже були не найкращої думки, а тут ще й така інформація. Алі допоміг поставити палатку. Допоміг приготувати їжу і пішов ночувати до друзів, пообіцявши повернутися завтра вранці і допомогти з екскурсією до Ваді Раму. Ось ми з Віталіком вже й чай попили і тут хтось до нас підходить і запитує: «Чи хочете риби?». Радощі від того, що завтра ми матимемо уху, змінилися обережністю: раптом з’явився чоловік, який постелив ряднинку, сів сам на неї, почав його помічник виставляти тарілки з їжею, пакет з пляшками з напоями, і ми впізнали Па’ДЮН’ка. Він запрошував повечеряти з ним, ми переглянулися, вирішили перестрахуватися і не їсти його їжу, раптом що… Я ввічливо декілька раз відмовилась вилазити з палатки на його ряднинку, пояснила, що вже поїла, що неголодна, потім так само і те ж саме пояснив Віталік, потім почалося найцікавіше: Па’ДЮН’ок швирнув одну страву в море, іншу, третю, почав кричати, що ми «Факен турист», що Йорданія не потребує таких туристів, що в нього в готелі багато красивих жінок, а він прийшов до нас, що він зараз піде скаже комусь там, і ті прийдуть візьмуть з нас 8 динарів. Я просила його нас залишити, він не вгамовувався, попередила, що подзвоню в міліцію. Він знову почав говорити про 8 динарів, міліція з нас їх візьме і коли побачив, що я не тільки не злякалася зі слова «міліція», а ще й дійсно прошу з міліцією зв’язатися, почесав від нас. В принципі, нас не зачепило, але такий хворий араб на початку подорожі змусив подумати: «Чи небагацько таких є тут?».
Вид з палатки в нас був шикарнючий: в правому куті видно ізраїльське місто Елат, далі ліворуч від Елату відповідно: єгипетські Таба, Нувейба і Дахаб. Вночі ми спали під супровід сильнючого вітру і галас морських хвиль.
День 4. Підводна та пустельна краса Йорданії. Наступний день почався смачним сніданком, приготованим Віталіком, продовжився плаванням серед коралів, яскравих мешканців моря. Щастя відчувалося в кожній клітинці нашого організму. Віталік, мов шалений, гарцював виключно з голлівудською посмішкою. Після обіду ми відправилися до Акаби, за таксі заплатив наш новий знайомий Алі 2 динара, причому сказав, що ця дорога вартує лишень 1 динар. Сходили ми разом до йорданського „ресторану”: Алі нас пригощав арабськими національними стравами, а ми його – фрешами. Потім він нас посадив на автобус до Ваді Рама, і ми відправилися шикарною дорогою між рядами скель рожевого, жовтого, помаранчевого кольорів.

Підвіз нас водій прямо до Мухамеда, чоловіка, який займається екскурсіями цим заповідником. Чоловік цей, звичайно ж, не благодійник, та все ж ціну ми збили з 90 динарів за обох до, спочатку, 70, а потім (я повідомила, що мій чоловік перестане вагатися, якщо він нам дасть знижку ще хоча б 5 динарів) до 65, Мухамед вирішив не втрачати туристів. До того ж до нього підходили люди з путівниками „Lonely planet” і повідомляли, що саме там вони про нього дізналися. Мене, власне, переконала дівчина Аманда, чоловік-німець якої проводить в Ваді Рамі наукові роботи, вона сама схожа на англійку. Аманда не є дівчиною „слов’янської вроди”, та її щирі посмішка і обличчя, відкриті міміка та емоції спричиняють враження красивої жінки. Вони тимчасово проживають у Мухамеда, і вона мала безкоштовно невелику екскурсію Ваді Рамом і розуміла, що це недешево, але варто того; до того ж в Visitor’s Center такі екскурсії дорожчі. Не пожалкували ми про використані гроші вже з перших хвилин! Ваді Рам захоплює! Нам обом хочеться повернутися в Ваді Рам ще, але вже на днів 3-4, а мо й більше! Що говорити, тут треба дивитися...

Хоча фото не передає тієї величі і неочікуваних ракурсів, які вселяються в мозок, серце, організм.

Пригадуються історія, фільми, плітки про це чарівне місце. Якщо власне тіло здатне отримувати різноманітні форми оргазму, це те, що для нього треба! Захід сонця в цей день ми зустрічали декілька раз: ось сонце сідає за скелю – красиво, ми сідаємо в машину, під’їжджаємо до наступних красот, - сонце в цьому місці тільки починає сідати за нову скелю і т.д.

Так вже після остаточного заходу сонця ми дісталися табору. Компанія зібралася цікава і молода: два австралійця, які вже подорожують світом 7 місяців, англійка і два французи, яких ми пізніше зустрічали випадково в інших містах Йорданії. Ми смачно повечеряли, випили чаю з маленьких арабських стаканчиків, гарно поспілкувалися між собою, послухали музику йорданського національного інструменту та співи бедуїна-господаря табору. Вирішили з чоловіком: раз ми вже „клюнули на замануху” ночувати в пустелі, де зірки ближче, ніж будь де, то ночувати треба не в шатрі, а саме серед пустелі під зірками. Витягли ми собі матраци, розклали спальні мішки, за нами теж саме зробили інші.

Лягли... І таки дійсно, зірок ближче я раніше не бачила. До нас прибігла лисичка, подивилася на всіх нас, щось собі там подумала і побігла далі.
День 5. Прямуємо на північ. Петра. Спала я цю ніч дуже міцно, настільки, що не почула одну подію, яка зранку дуже веселила мого чоловіка і не тільки його, а саме: йому вночі щось наснилося, і він прокинувся з якимсь там звуком, а з іншого боку від нього недалечко лежала англійка, яка цього звуку злякалася настільки, що прокинулася з криком і голосила, як всі говорили, довгенько.

Ми поснідали і рушили іншою дорогою пустелі в домівку до Мухамеда, там випили чаю, привітали на сайті Тростяна Славіка Слоуна з днем народження. Мухамед домовився з водієм машини відвезти нас на Королівське шосе, де ми сядемо на автобус до Петри. Ось шофер погодився це зробити за 6 динарів, та по часу прибуття на обумовлене місце він почав лаятися з одним арабом, який супроводжував одну з туристок, ми довго не могли зрозуміти в чому річ, аж тоді коли водій вибіг на середину дороги і кинув заплачені гроші на асфальт, цей араб нам розказав, що шофер почав просити більші гроші за те, що нас в машині сиділо шестеро, а це відображається на машині, присідає машина під нами... Тобто, в результаті ми доїхали безкоштовно, бо „наш” араб відмовився платити більше, відстоюючи наші інтереси. Приїхали в Ваді Мусу ми близько 12 години дня в обумовлений з Мухамедом готель, який прийняв нас за 12 динарів за ніч, що було досить непогано. Прийняли душ і вирішили пообідати. Французи запропонували зробити це разом. Так ми зайшли в піцерію, де обговорювали тему: „А у вас? А у нас...”. Далі нас безкоштовно підвіз господар готелю до входу. Ми взяли квитки на два дні (26 динарів на одного). Стартували оглядати древнє місто Петра о 16 годині.

До речі, Петру в середині грудня 2007 року інаугурували як перше нове диво світу, інші шість ще не визначили. Вражає!.. Починаєш розглядати місто з Сіку, ущілині серед високих скель з обох боків, здається – це, якраз, та казка, про яку мрієш з дитинства, коли ще маленьким хочеться мандрувати світом, але можливостей для цього немає, тож сидиш з атласом в рукам і уявляєш: „Як певно там чи там гарно” + ще мультиків надивишся...Саме таке враження складається вже спочатку перебування в Петрі. Сік закінчується прогляданням елементів красивого будинку, видовбаного зі скелі, це Казна древнього набатейського міста.

І ось, поступово, ти виходиш на площу перед нею: червоного кольору гігантська, як для тих часів, будівля, ідеально симетрична, так і здається, що прямо зараз з Казни вийдуть набатейці, або пізніші мешканці, римляні, будуть ходити поруч обговорювати політичні і торгові питання, поспішати до театру... „До речі, театру, а давай ми „теж” рушимо до театру?”... через 5 хвилин безперервного непорушного споглядання. Правда, звичайно ж, спочатку ми зайшли всередину Казни і Томбу напроти. Театр, теж зі скелі видовбаний, розрахований на 6 тисяч глядачів, пізніше ми побачимо, які ж цікаві вхідні квиточки були для театрів древніх – камінці маленькі кругленькі з малюночками; колонадна вулиця, Гробниці (Томби), зруйновані храми римських часів, скляні вікна в стіні скелі (музей) і т.д., і т.д.

Не обійшлося і без альпінізму: підніматися до Монастиря потрібно на верхівку однієї зі скель, ми вирішили, що робити це будемо самі, без віслюків, верблюдів, чим місцеві бедуїнські хлопчики, які заробляють гроші за допомогою цих тваринок, були не надто задоволені. Дорога на верхівку красива, Монастир теж.

Віталік хоче наступного разу, якщо цей раз буде, залізти на купол цього монастиря. Піднялися ще вище, далі – ціла гряда гір, місцевий бедуїн, який запрошував переночувати в нього, почав розказувати де і які гори, назв було багато, ми зробили вигляд, що всі зрозуміли і запам’ятали... Спускалися вже було темно, включили пецли і в напівтемряві, прогулюючись древнім місто, йшли додому. Раптом до нас почали приєднуватися люди: англійка, мексиканець, ще хтось, просили пройти поруч з нами: темно бо, а біля нас світло. Так ми не раз в Йорданії іноземцями були щиро визнані лідерами. Думалось: в мандрах людина проявляється на всі свої 100%, так от, якби українці завжди проявляли себе на ці 100%, то світ пішов би за Україною, а не навпаки... До готелю в Ваді Муса ми йшли пішки, розглядали дорогі і не дуже готелі, магазини, будинки, місцеве населення. Біля готелю ми гарно поспілкувалися з господарем магазину, який ще зранку нам продав воду. Він нам пообіцяв наступного вечора знайти водія, який нас відвезе до Шобаку та найбільшого заповідника Йорданії Дани за 5 динарів. Вечерю Віталік приготував на горєлці, як і сніданок, гарно поснідавши ми рушили знову роздивлятися Пєтру.
День 6. Україна вперед! В цей день ми пройшли іншою ущілиною, де ще навіть за наших часів, але тільки навесні, тече ріка Петра, піднялися казковими сходинками, прорубленими в скелі на верхівку скельної гряди, побачили вчорашні видатні місця, але сьогодні вже з висоти пташиного польоту.

В путівнику начиталися про можливість цією дорогою вийти до виду на Казну. Вирішили ризикнути і пішли стежками, які заросли різноманітною рослинністю. Весь час відчуття казки не залишає нас. Подружня пара, громадяни США, прилаштувалася до нас, і тихенько йшли за нами і так само лазили по скелях, з тими ж позами, а коли ми дивлячись на них, ствердно посміхнулися, сказали: „You are leader!”. Коли ми всі вчотирьох побачили Казну, у всіх на обличчі було написано відчуття задовеленості собою, своєю „роботою”, в кінці кінців, власною наполегливістю. Але якщо американцям цього було досить, то українцям захотілося пошукати ще кращих видів на Казну, хоча і дещо небезпечніших. Що ми і зробили. Я пішла вперед, а вони втрьох залишилися чекати, що я скажу. Після повідомлень, що тут я пройшла нормально, і вид тут кращий, ця трійка (разом з моїм чоловіком), просувалися моїм шляхом, і так до тих пір, поки ми не вийшли фактично перед самою Казною.

Після взаємних фото, ми повернулися до місця „сходинкового” старту. Далі вирушили до царських гробниць, візантійської церкви з французьким хором і збереженими древніми фресками, сходили в музей, після відправилися підкорювати нову скелю з черговими красивими гробницями, водоспадами, які висохли, левом, видовбаним, знову ж-таки, в скелі, на самій горі ми зустріли „наших” французів, всі були неймовірні раді, наче зустріли давніх старих друзів (вони почали досліджувати цей шлях з прямо протилежного боку).


Пити хотілося жахливо, Віталік був непохитний: ”Ось, доберемося до верхівки – вип’ємо!” Що ми і зробили під акомпанемент вперше за п’ять днів почутої „цивілізованої” пісні, яка „виривалася” з приймача місцевого бедуїна-продавця сувенірів ("Show me the meaning of being lonely..."). До речі, сувеніри ці „генії” після настання темряви частково залишають на своїх „робочих” місцях. Так ми вчора взяли (я наполягаю саме на такому слові) один маленький різнокольоровий камінець, який запасливі бедуїни просто на просто відколють від скель, а потім продають за 7 гривень.
Спустилися ми сходинками біля Казни, сіли випити напроти цієї шикарної будівлі турецької кави. Попрощалися таким чином з Петрою... і далі – на пошук пригод. Відправилися до нашого вчорашнього знайомого за обіцяним водієм до Дани... Та ж ось його в магазині немає, замість нього його син, він англійську знає погано, довго ми стояли пояснювали навіщо нам його батько, зібралася чимала кількість родичів навколо, щоб з’ясувати причину, подзвонили цьому ж батькові, а він вже нічого не пам’ятає... Ось так нас „кинув” серйозний на вигляд араб. Його хлопчик не захотів мені зробити знижку на льодову каву, і я пішла в сусідній магазин, купила там каву за нормальною ціною, побалакали з продавцем, він нам захотів допомогти і влаштував до друга в готель за 9 динарів, цей друг пізніше пішов і купив нам вечерю в п’ять раз дешевше за ту ціну, яку нам називав той самий продавець, побачивши в нас туристів. Ми пішли за нашими речами в попередній готель, проходили повз перший магазин, той хлопчик помітив в мене льодову каву, і коли ми з речами знову ж таки проходили повз цей магазин, вибіг до мене, запитав ціну кави і тепер вже погодився за цією ціною мені продати напій, та пізно, я подякувала і відмовила, він розстроївся... Араб є араб. Повечерявши, ми відправилися на пошук офочево-фруктового ринку, де і знайшли „нашого” нового Мухамеда. Який купив для нас фрукти і погодився за 4 динара відвезти нас до міста Шобак. Також запросив нас в гості до себе додому. Ми погодилися, треба ж подивитися: як звичайні йорданці живуть. Будинок у них двоповерховий, достатньо просторовий, та й людей там живе чимало!

Перші хвилини ми себе почували як музейний експонат, до нас підбігли чимала кількість дівчат, всі протягували привітатися руки, називали свої імена, запитували, хто ми і звідки, ледве не торкалися пальцями, щоб відчути: які ж МИ на дотик, чи такі, як вони. Потім нас пригостили виноградом та яблуками. Віталік одному малому подарував пецл, той бігав щасливий неймовірно. Він такого зроду не бачив. А ми з Віталіком засумували за нашими малими, тобто ми кожен день про них думаємо, та бачачи дітей близько і тримаючи їх на руках шалено хочеться обняти і поцілувати свої комочки щастячка. Коротше, ми з чоловіком пожаліли, що не взяли малих з собою, аби знаття, що вели не доставлять... Щодо велів: посол нам вчора подзвонив і сказав що сьогодні їх відправлять до Бейруту. А звідти вже завтра вони надійдуть до Амману. Все складалося добре. Завтра ми їдемо до Шобаку, в заповідник Дану, Карак, а там, якщо вели будуть, прямо з Караку їдемо до Амману за ними.
День 7. Шобак, Дана, Карак. Вранці Мухамед відвіз нас до Шобаку, де ми взяли іншу машину за 3 динари, щоб піднятися на саму гору, де знаходиться замок. Замок на горі - це стильно, замок на горі – це історично, замок на горі – це оборонно справедливо. Ми були в цей ранковий час одні в замку. Навколо була тиша, немов в дань пам’яті про колишні перемоги. Я вперше побачили ядра, які виробляли ще за тих хрестоносних часів, їх тут багацько: великі, середні, дрібніші.

Замок цей стояв лише 75 років, але яких років!.. Певно тут і брагу пили, і співали, і танцювали, і кохали, і ревнували... Сподобалося!.. В стратегічних цілях при виході, коли на нас дивився наш водій, ми заговорили з компанією людей, які тільки заходили. Цього водію вистачило і він замість 10 динарів, які хотів отримати, щоб ми дібралися до Дани, запропонував 8 за всю дорогу (сюди і в Дану). На всяк випадок почали перепитувати уточнювати вартість і дорогу. Для встановлення ясності водій погукав продавця сувенірів, якому ми пояснили, що ми зрозуміли: тобто 8 динарів за всю дорогу, він, в свою чергу, не перепитуючи нашого водія, почав нам давити на жалість: ”Це дуже дешево, бензин дорогий (!!!), як так? Треба дорожче...” Я йому: „Це ціна, яку він нам запропонував”, продавець щось по арабські переговорив з водієм, а тоді нам „дав добро”. Дана нас зустріла неохопними просторами: гори за горами, все в зелені, згідно з путівником: тисячі тварин, пташок, рослин... є джерела... Подивилися ми на цю красиву велич, вирішили обійти одну з гір і глянути на Дану з іншого боку: там так само безкрайньо і гарно: одного дня мало, ночувати в Дані не можна, поруч кемпінг за ціною п’ятизіркового готелю, тварини і пташки вдень ховаються, бояться людей, вирішили споглядаючи ці простори пообідати.

Так і зробили. На сімейній нараді було вирішено їхати далі. Таксі за 3 км до головної дороги коштує дорого. Принципово вирішили йти пішки. Пройшли якусь частину дороги, біля нас зупинився автомобіль, чоловік за кермом якого запропонував підвезти, ми не відмовилися. Повезло. Що ж, непогано! Гроші брати відмовився! Теж економія. На дорозі ми хвилин п’ять розмовляли англійською з двома хлопцями і дівчиною, які подорожують автостопом, після розмови вони між собою, а ми з Віталіком, почали розмовляти українською. Наступна сцена німа змінилася словами „нарешті” з обох боків. Перші і останні українці в нашій подорожі Йорданією. Співвітчизники подорожують з Криму через Турцію і Сірію автостопом. Ми сіли в бас до Таміли, заплатили за дорогу 2 динара за обох. Приїхавши туди, водій сказав де сісти на бас до Караку і сказав, що там треба заплатити по 2 динара. Перед маршруткою до Караку ми перепитали стороннього: „Скільки коштує ця дорога?”. Виявилося по динару. А обманув цей араб тому, що всі вони - велика родина, і ніхто не знає, може той водій раптом виявиться його далеким братом, а там діти, дружина/и... Власне, ми теж маємо дітей, тому без сумнівів торгувалися і перевіряли інформацію стосовно цін. Приїхали до Караку, була ще середина дня, ми залишили наші речі в готелі і спрямували до замку. Цей замок – гігантський, лабіринт на лабіринті, зберігся досить гарно, чимала його частина вже зараз знаходиться серед жилих будівель.




Гуляли замком аж до темряви. Повечеряли ми в якомусь місцевому „ресторанчику” дуже дешево, ще й мешканка Караку пригостила мене просто так замороженим соком. Повернувшись до готелю, стали вирішувати чи залишитись ночувати, чи ні. Володар готелю – єгиптянин, хотів за номер 20 динарів. Я сказала, що це дорого. Він запропонував нам чай. Віталік говорить: „Мілка, якщо йти, то йти зараз, можливо зможемо знайти місце для встановлення палатки.” На що я попросила просто посидіти попити чай, а потім зробити вигляд, що збираємось йти. Так і зробили, тільки ми почали з ним прощатися, як він почав мене гукати подивитись номер, я йому кажу, що грошей таких немає, сенсу дивитись тим більше. Він таки завів мене в кімнату і каже: ”Десять”. Ну що ж! Знову перемога над арабами: „Десять, так десять”. Ми залишились. Ванна в номері була великою, хоч палатку став, що особливо сподобалось Віталіку. А мені, як жінці, було приємно, що на мій комплімент щодо краси йорданської королеви, володар готелю сказав, що я красивіша...
День 8. Гора Небо, гора Мукавір, Хаммаммат Маїн. На ранок ми пішли поснідати в той же „ресторанчик”, а далі поїхали в Мадабу – місто фресок. Автобус їхав до Амману, а там, не доїжджаючи до Амману, треба пересісти на бас до Мадаби. Що ми і збирались зробити, але поки ми переходили на відповідну дорогу, біля нас зупинилася машина і запропонувала нас відвезти до Мадаби безкоштовно. З


К списку тем

1

Логин : Содержимое

Всего ответов: 15. Страниц: 1

Автор

Сообщение

Katastrofa

Добавлено: 2008-03-04 18:12:00

)))))))))))))))
2Міла
звіт супер
фотки вж десь ви викладали після подорожі
респет! пригоду з веламі запам ятала)))не прикольна

Klest

Добавлено: 2008-03-04 21:50:41

Отчет то неплох, но вот постоянное упоминание о деньгах, как по мне, излишне подробно и мелочно. Мне кажется, что последних девяти строчек хватило бы с головой.

Milla

Добавлено: 2008-03-05 09:41:36

Фото можна переглянути на www.wildtour.io.com.ua
та пізніше я їх викладу в самому звіті.

Milla

Добавлено: 2008-03-05 09:49:54

2Klest: я зробила звіт таким, яким би хотіла його прочитати у когось іншого, тобто: для планування подорожі деталі корисні.

Pomaranch

Добавлено: 2008-03-05 09:51:04

Фото!Фото! Причём, желательно вставлять их по тексту, бо тяжело столько инфы "всухомятку", хотя очень интересно:)

Klest, вынужден не согласиться. Данные подробности очень полезны, потому как передают особенности чужого мира и тупо позволят последователям быстрее адаптироваться и сэкономить кучу денег.

Pomaranch

Добавлено: 2008-03-05 09:51:53

Milla - апередила:))

seagul

Добавлено: 2008-03-05 13:38:24

О! Я так ждала этого отчёта... :))) Мила! Спасибо!

lelekua

Добавлено: 2008-03-05 13:42:23

Дочитала до половины... Впечатления супер!! Вечером дочитаю...

Milla

Добавлено: 2008-03-05 14:02:59

Спасибі вам!

Olya

Добавлено: 2008-03-05 15:27:31

ВАУ!!!!! Скільки тексту:), до кінця дома дочитаю. Дуже цікаво і живо написано!
Міла спробуй дати цю статтю з фотками в якийсь журнал, обовязково!!!!
брат працює в молодіжному журналі, можу спитати його чи взяли б вони твій твір, тільки за твоєї згоди звісно:) ти як?

Milla

Добавлено: 2008-03-05 16:12:49

2 Olya: я згодна :-))

Aquarius

Добавлено: 2008-03-05 20:44:49

Мила, здорово, вся во впечатлениях после отчета, хочу тудаааааааа! записала в список ближайших мечт-планов путешествий Иорданию. мне тоже нравится путешествовать самостоятельно, без строго определенных гидами маршрутов, как вольная птица!

Milla

Добавлено: 2008-03-09 15:47:12

Маю сказати, що подорож наша була в жовтні місяці. Жовтень і листопад вважається в Йорданії, і не тільки, найкращими місяцями для мандрів: поскільки вже не так спекотно, хоча й температура, як для нас, все одно висока (вдень до 42), не сезон дощів і вітрів, як, наприклад, січень-лютий. До речі, взимку в тих самих готелях, де ми зупинялися, вартість номеру складає 4-5 динарів.

Pomaranch

Добавлено: 2008-03-11 10:14:15

Классные фото! Уже почти хочу:)

Milla

Добавлено: 2008-03-11 10:39:11

2Pomaranch: раптом що: мапи, путівники, книги, брошюри, поради, - у нас.
І ще є фото в другій частині, бо в одній не помістилося, почав текст самоудалятися...

К списку тем

Всего ответов: 15. Страниц: 1

1

У вас нет достаточно прав для создания своего ответа
Зарегистрируйтесь либо авторизируйтесь на сайте